Pro-life Україна

Діти, яких могло не бути

Дітина, якої могло не бути

Артемчик

Мене звуть Люба, мені 34 роки.

Працювала я на цукерковій фабриці, була завжди товариська і життєрадісна. Бригада попалася гарна, але були такі, хто бажав, щоб я пішла з їх ділянки або взагалі звільнилася. Я непохитно переносила всі негаразди, якщо це можна так назвати.

Після розлучення з чоловіком виховувала доньку. Їй було чотири роки, коли ми з чоловіком розлучилися. Жили ми з бабусею і моєю сестрою. Все мене влаштовувало, і нічого не хотілося змінювати. Багато мені говорили, що, мовляв, треба жити окремо своєю сім’єю, і все таке. Але я не могла піти від бабусі: вона у мене дуже ділова! На вигляд — божий одуванчик, а сама весь будинок тримає в своїх тендітних руках. Нас виховує досі! Ми у неї дозволу запитуємо, щоб погуляти! Так-так, для неї ми ще діти.

З чоловіками я намагалася романи не заводити, Не до того було, ніколи. Робота – будинок – магазин. Поки одного разу я не зустріла старого знайомого. Виявляється, він звернув на мене увагу, коли я ще була заміжня. Але не підходив, не втручався. І спільних знайомих виявилося досить багато. Запропонував свою дружбу і допомогу, якщо знадобиться.

Якось з бригадою захотіли поїхати в баню, але машини не було. Ось я і вирішила звернутися до нього за допомогою. У нього була «газель» – містка машина. Ось, кажу, є у мене знайомий з «газеллю», він нас відвезе.

Пам’ятаю, дівчата тоді ще розсміялися: «Чим платити-то будеш?! Натурою!?»

Трохи вульгарно, але я не стала ображатися.

Після того, як усіх розвезли по домівках, він запросив мене до себе. Так і закрутився наш роман. Хоча назвати це романом було б занадто голосно. Зустрілися з ним пару раз, потім він поїхав відпочивати, взяв відпустку. А я вдарилася в роботу: дівчата просили їх підмінити. Якось на зміні стало мені погано. І я з переляком подумала, чи не вагітна. Вдома зробила тест, злякалася: позитивний. В голові закрутився вихор думок. Відразу зателефонувала йому, він не відповів, незабаром додзвонилася і випалила про вагітність. Сказав робити аборт.

Прийшовши в жіночу консультацію, я рішуче сказала, що буду робити аборт. Мене направили на аналізи. Коли все пройшла, сказали йти записуватися. Стою я біля кабінету, де записують на аборт, забарилася, чую, хтось мене попросив пройти в кабінет навпроти.

Я з ватяними ногами і з комком у горлі пройшла, сіла на підставлений стілець. Жінка викликала в мене прихвльність до себе своєю добротою і милим голосом. Попросила розповісти свою ситуацію. Коли я їй все розповіла, з очей потекли сльози, ноги затремтіли, в очах все попливло. Вона мене переконала залишити малюка. Вийшла я з її кабінету і вирішила залишити дитину. Прийшовши на дільницю до свого лікаря, сказала, що передумала. Вона завела картку вагітної.

Прийшла на роботу, зміна була важкою. Мене напарниця підставила і накатала на мене донос, справа йшла до звільнення. Я підійшла до свого майстра і сказала, що йду в декрет. Вона мене «пожаліла»: запитала, що я буду одна з двома дітьми робити. І тут почалося. Коли бригада дізналася про моє рішення, почали умовляти зробити аборт. Це мене морально надломило дуже. Я по дурості їх послухала. Знову зібралася на аборт!

Ось у мене в руках направлення до лікарні, не вистачало лише флюорографії. Настав той день…

Переді мною вже сім дівчат прооперували. Мені залишалося чекати кілька годин. Зайшла в палату лікар і спокійним голосом відмовила мені в аборті – термін був вже великий. Я в сльози. Скільки не ревіла, марно. Вийшла з лікарні. Мене зустрічала сестра. Я їй розповіла про відмову. Вона мені каже: «Ось і добре!» А я розревілася… Від пережитого жити не хотілося… Чогось посварилася з сестрою.

Так я прийшла в четвертий раз на прийом до свого лікаря. Знову завели на мене картку вагітної. Вона у мене була вся перечеркана.

Психологи запропонували свою допомогу. Дуже вони мені тоді допомогли. Навіть не перелічити. За що їм величезне спасибі. Занадто рано опустився живіт, народила семимісячного малюка. Полежали з ним, з маленьким блакитним конвертом, в пологовому будинку подовше. Приїхали додому. Радості не було меж. Бабуся плакала від щастя, сестра теж. Хлопчика назвала на честь нашого діда – Артемом.

Батько дитини більше не з’являвся, посилаючись на те, що дитина не від нього.

Ми переїхали в інший район. Старша сестра нам запропонувала свою двокімнатну квартиру. Дочка пішла в перший клас. Вона сильно змінилася в кращу сторону. Стала самостійною і допомагала у всьому. І я зрозуміла, як сильно я люблю своїх дітей. Вся моя життя перевернулося.

 Я багато усвідомила і змінила свої цінності. Нам навіть чужі люди стали допомагати. Ні дня ми не сиділи без хліба! А коли грошей залишалося лише заплатити за квартиру, несподівано з’являлися люди, які допомагали.

Син – чудовий. Я жодного разу не пошкодувала про те, що народила його. Тепер у нас нове життя. Всі страхи зникли. Я стала сильнішою і мудрішою.