Pro-life Україна

Діти, яких могло не бути

Дітина, якої могло не бути

Тимофійчик

Я не знаю, як це назвати, – чудо, випадок, щастя !? Проходив по коридору доктор, який був в приймальній комісії, коли йшли вступні іспити. Побачив нас. Запросив до кабінету, де сиділа досить доросла, на наш погляд, жінка. Їй на той час було 42 роки – дружина цього лікаря (потім цей доктор викладав нам хірургію). Минуло понад 30 років, але я чітко пам’ятаю нашу зустріч з дружиною Вадима Борисовича – Тетяною. Вона просто дивилася на нас і тихо плакала, навіть стогнала. Ми принишкли, бо не знали, як себе вести. Вона розповіла нам, що її життя не мало б сенсу, якби не сьогоднішня її вагітність. Це її чергова спроба, яка теж може закінчитися трагічно. Майже всю вагітність вона проводить у відділенні. Причиною цього жіночого нездоров’я був перший аборт, зроблений багато років тому. Вадим Борисович – її другий чоловік. Він набагато старший за дружину. Надії на іншу вагітність, якщо не виносить цю, ніякої. Дітей немає, але є глибокі, ніжні почуття, турбота, які дають їй віру, що дитинка все одно народиться. «Дівчатка, подивіться на мене. Я страждаю не один рік від помилки, яку зробила в юності, не повторюйте моїх помилок». І більше ні слова. Взяла нас за руки і притиснула до себе. Тепер вже у нас очі були на мокрому місці.

Вийшли. Доктор в коридорі. Теж мовчить і дивиться на нас. Стало соромно, образливо, шкода і себе, і Тетяну.

Аборт робити не стали. І якось все вирішилося само собою. В кінці навчального року народився Санька. У нашому місті був Будинок малятка. Надя помістила його туди. Ходила кілька разів на день годувати грудьми. На ніч залишалася там з дитиною, заодно доглядала за іншими дітьми. Ми, як студенти медичного училища, практику по догляду теж проходили в Будинку маляти. По черзі гуляли з «нашим студентським сином». Після здачі іспитів ми з Надею і з дитиною поїхали до її батьків. Вони нічого не знали.

 Все виявилося зовсім не так, як ми очікували. Мама усіма своїми жестами, мімікою дала зрозуміти нам, що рада дитинці. Вони обіймалися, бабуся обціловувала свого онука.

Надя близько трьох років не говорила, від кого у неї народивcя син, але знайшлися добрі люди, які знали про її відносини з Ігорем. Після повернення з армії, Ігорю і повідомили про сина. Він приїхав до нас і таким чином у Наді з’явилася справжня сім’я. Ми дружили всі ці роки. Ігор був чудовим батьком. Це єдина дитина в їхній родині. Ігор прожив з сім’єю 22 роки. Помер від раку.

Санька – це все для Надії. Це така опора, така надійна людина. Ось це той випадок, коли «як за кам’яною стіною». Це про них! Я спокійна за мою улюблену подругу, яка стала мені сестрою. Я часто ловлю себе на думці, що хотіла б мати такого сина!

Інший раз, як мороз по шкірі: а якби не та зустріч 30 років тому?

Вадим Борисович і Тетяна стали щасливими батьками. Я дуже вдячна цим людям!