Pro-life Україна

Діти, яких могло не бути

Дітина, якої могло не бути

Володимирчик

Бути багатодітною мамою – моя дитяча мрія. Я у батьків була єдиною дитиною і часто із заздрістю дивилася на однокласників, у яких були братики-сестрички). Напевно, класі в 10-м я сказала подружці, що мрію зустріти справжнього, єдиного, коханого, з яким хоч на край світу… і щоб у нас було троє, а може, навіть п’ятеро дітлахів!

Мрії збуваються, і я в цьому швидко переконалася. На 2-му курсі до нас перевівся гарний хлопець… На 3-му курсі ми одружилися, на 4-му у нас народився Міша, і далі життя продовжувало нам дарувати подарунки з дивовижною регулярністю!!! Старшому виповнилося три роки, і народився Єгор, через два роки у нас з’явився Льоша. А четвертого сина зустрічали з пологового будинку три старших брата. На сімейній раді було вирішено назвати його Павлом. І ось він, дім – повна чаша: коханий чоловік, сини-помічники…

Дні біжать, зовсім скоро молодшенькому Паші буде два рочки. Я запропонувала чоловікові відзначити цю подію у відпустці, у великій родині родичів чоловіка, які давно вже мріють познайомитися з нашими хлопцями. Чоловік підтримав мою ідею, старші хлопчаки вже готові були зібрати свої рюкзаки, машинки… Чоловік купив квитки: через три місяці – довгоочікувана відпустка великою родиною!

А поки життя йшло своєю чергою: бабуся (моя мама) вийшла на пенсію. Запропонувала поняньчитися з онуками, так як мені подзвонили з дитячого саду і попросили вийти на роботу. Я, чесно кажучи, дуже зраділа такій пропозиції: по дівчатам скучила і по роботі, та й грошики для відпустки зайвими не бувають. Загалом, я літала в передчутті майбутніх подій… Справа залишалася за малим – пройти медичну комісію, і вперед!

Подробиці опустимо… «Вітаємо, ви вагітні!» – почула я бадьорий голос доктора. «Я???» – перепитала я тут же. «Ну звичайно, ви. Пора за донькою!» – посміхаючись, продовжувала доктор…

А я не те, що не зраділа, я просто думала: «Ну ні, не зараз, адже зараз робота, відпустка», йду додому, сльози ллються рікою. Дома мама злякалася, побачивши мене. Хлопчаків відправила в дитячу кімнату, і до мене з розпитуваннями: «Що трапилося, ти захворіла?» А я не знала, як сказати, а мама все приставала. «Щось серйозне, що трапилося, що ти мовчиш?» – «Я вагітна…» – ледь чутно відповіла я. «Доча, а що така сумна? Зятьок мій давно казав: «Народимо доньку, і можна буде заспокоїтися». Ось і порадуйте бабусю, подаруйте онучку-помічницю». А я їй:« А якщо хлопчик?» Мамуля тут же: «Футболісти теж нам потрібні». А тут і чоловік заходить і з порога: «Хто тут на футбол зібрався?..» Мама відразу: «Вітаю, зятьок, скоро за онукою поїдемо…» Милий мій маму обіймає, мене — на руки… і давай кружляти, примовляючи: «Чотири синочка і лапочка дочка!!!»

Загалом, і на роботу на два місяці я вийшла. І у відпустку з’їздили. Правда, чоловік на радощах ще й бабусі квиток купив: «Бабуся у нас давно не виїжджала, а відпочивати-то разом буде веселіше. Та й якщо що – з хлопцями допоможе!» Загалом, відпочили ми здорово. Повернулися засмаглі, задоволені, «поправилися», особливо я))) Їхали, нікому розповідати не стали про те, що квитків у нас сім, а пасажирів вже вісім))) Коли ми повернулися, то сусіди та знайомі сміялися: «Ой, арбузик привезли!»

І стало у нас і справді, як у відомому мультфільмі «Чотири синочка і лапочка дочка» Ганночка – наша «лапочка».

Я дуже люблю своїх дітей, чоловіка, матусю, яка завжди поруч. Я щаслива – мої мрії збуваються!! Бажаю всім тепла і радості, здоров’я і мудрості! Нехай діти зігрівають серця батьків